2019-03-04 08:36:05

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, СЛУЖІННЯ, ПАМ'ЯТЬ.

 

Власне, якраз про це дискутували учасники круглого столу на тему "Конфлікт. Діалог. Примирення", який відбувся в лютому в Івано-Франківську за участі науковців, психологів, військових капеланів, учасників АТО, внутрішньо переміщених осіб, громадських  активістів та представників місцевої влади.

Серед гостей зібрання був легендарний військовий капелан отець Андрій Зелінський.

Маємо в розпорядженні запис його виступу, як духовний аспект сучасних викликів.

Про самого священика відомо, що свою філософську освіту здобував у Коледжі Святого Василія, Стамфорд, США, богословську – в Папському Григоріанському університеті в Римі, Італія, політологічну – в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Знає 10 мов. Є автором двох книг – роздумів - «Соняхи. Духовність на час війни» та «На ріках Вавилонських. Кілька думок про повернення».

«Як нести мир під час війни з точки зору Євангелії?» - таким було слово о. Андрія Зелінського, який з червня 2014 року бере активну участь у наданні духовної підтримки українським військовим у зоні АТО, здійснюючи своє служіння у підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, Старогнатівкою, Пісках, Дебальцевому, Широкіному… Донецької області.

І ось, як бачить війну, мир і перемогу – чернець Товариства Ісуса, військовий капелан та викладач Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ.

МИ - ЗА ПЕРЕМОГУ. ЯКОЮ СИЛОЮ?

Коли ми говоримо про мир у Євангельському контексті, кожному на думку спадає ота відома фраза, що «блаженні миротворці, бо вони Синами Божими назвуться».

 Це дуже високий статус зрівняння тих, котрі нині борються за мир на Сході із тими, які мають певні ознаки, навіть атрибути  - Сини Божі, спадкоємці Божого Царства.

У посланні апостола Павла до римлян (14 глава,18 стих) він каже що «Царство Боже - це мир і радість у Святому Дусі».

Нинішні воїни - це ті, які інвестують власне життя у здобуття миру, у здобуття Божого дару, яким є мир  у контексті нашої віри.

МИР - не ідеологічне кліше, не механізм  реалізації колективних інтересів,  ми говоримо про мир, як спільне благо.

Мир спочиває на ідеях справедливості. Справедливість є передумовою миру у суспільстві.

Відтак у нас з’являється вже ширший контекст, в якому ми говоримо - Мир вимагає боротьби. Книга виходу (14 глава). Читаємо, що Бог є воїн. Той, який своїм існуванням бореться за мир, за добро, яке завжди вимагає певної боротьби. Мир і радість у Святому Дусі здобуваються силою. Не силою насилля - однозначно. Іншою силою. Якою?

Де є сила, яка може нам, українцям 21 століття, допомогти  радикально. Адже ось вже впродовж  чотирьох і більше років руйнується все те, що ми називаємо нашим спільним домом, нашою спільною Україною?

Я БАЧИВ ЛЮДИНУ, ЯК ВОНА МОЖЕ БУТИ ЗРУЙНОВАНА…

  • Одне із моїх вражень, коли  я став одним із перших капеланів в штабі АТО, починаючи з 2014 року…

Я бачив людину, як вона може бути зруйнована не лише уламками артилерійських снарядів, не лише кулями, а чимось іншим. Якоюсь іншою силою, яка долає в ній чи не найважливіший ресурс: здатність на людяність. Найбільше страждає внаслідок цієї агресії наша людяність.

А без неї ми не здатні сформувати  цінності,  на які орієнтуємось, ми не здатні вибудувати спільний горизонт, до якого прямуємо. Людяність - єдиний ресурс, який ми можемо інвестувати в проект суспільства миру і добробуту.

Я НАЗВАВ його таїнством присутності

  • Моє найбільше завдання на війні було – захищати у воїнах цінності життя, сенс боротьби.

Фактор стресу, неочікуваності є одним із головних чинників розвитку у воїнів  посттравматичного стресового  розладу і цілої низки інших негативних явищ, про які ми сьогодні голосно говоримо.

Страх спонукає до агресії. Він залишається з тими, хто повертається домів, але не повертається з війни.

І це нині один із важливих викликів, який стоїть перед українським суспільством, коли ми говоримо про об’єднання заради миру:

Як здолати війну в собі. Як перемогти не лише противника, а війну в собі?

  • Очевидні лінії зіткнення – це одна лінія фронту, яка впливає на консолідацію суспільства. А інша лінія - у людському серці.

Якщо ми говоримо про євангельський контекст,  про пошук механізмів в контексті об’явлених істин: як сформувати оцю суспільну єдність, як забезпечити шлях повернення до  миру, до чогось втраченого то, як на мене, на сторінках Святого Писання існує один дуже промовистий образ. І я його пропоную для подальшої рефлексії,  з тим, щоб жити і думати.   

СТРАЖДАЮЧИЙ ПРАВЕДНИК

Старий Завіт. Пісні слуги Господнього. Страждаючий праведник чи не одна із найбільш таємничих постатей у Святому Писанні.

Страждаючий праведник не має ніяких координат, ми не знаємо звідки він і хто він. Відтак, у традиції церковній, в іудаїзмі намагалися його ідентифікувати чи то з одним із праведників Старого завіту, чи то одним із пророків. В іудаїзмі - це був сам Ізраїль, народ, який попри усі можливі вигнання, попри усі можливі рабства пустелі, був покликаний до повернення, до життя.

Це запрошення повернутися до життя через постать слуги Господнього, страждаючого праведника, нині лунає і до нас, українців.

Чому він є так корисним для нас? Тому, що пропонує конкретні механізми того, що нам треба зробити.

НАША ПУСТЕЛЯ…

Зроблю невеликий відступ, аби сказати ось про що. Про невидиму війну…

Доволі часто, і я не єдиний в цьому плані, я критикую курс  української літератури загальноосвітньої школи. Жодних претензій до авторів. Але серйозні претензії до текстів.

Якщо вам колись доведеться визначити, хто такий українець на основі програми ЗОШ,  то - українець має бути селянином,  кріпаком, а потім все, що йому в цьому світі світить: або спитися, або втопитися, або поїхати в Америку на заробітки. За кожним із цих творів - класик.

Зараз ініційована група із професорів Києво-Могилянської Академії, має запропонувати нові тексти, навіть тих самих авторів, бо ж в них є життєствердні позитивні твори, які будують особистість, а не руйнують нашу національну свідомість.

Чому це так важливо? Формування власної ідентичності  на основі меншовартості рано чи пізно вимагатиме компенсації - і на рівні особистості, і на рівні суспільному. Навіть таким курсом укр. літератури ( а скільки їх таких інших в нашому житті) ми руйнуємо засади миру і злагоди суспільстві. Ми виховуємо людей, які невпевнені в собі, а відтак намагаються це якось компенсувати: чи в міжособистісних стосунках, чи, вступаючи в ширшу формат суспільних відносин. Я про те, що ці страждання реплікуються, як вірус, у нашій свідомості  - це вже цілий національний архетип: страждання заради страждань. Це дуже небезпечно. Якщо ми цього не переінтерпретуємо,  то ми будемо формувати і ментальні матриці, і певні моделі поведінки українців на основі того, що нам постійно потрібно страждати.

Нема такого, не може так бути, що є страждання заради страждань. Страждання мають мати якусь ціль, вони заради чогось. Христос страждав заради життя, заради Воскресіння.

«ПРИБИТИЙ ПРИНИЖЕНИЙ, І МИ ЙОГО НІЗАЩО МАЛИ…»

  • І от, повертаючись знову до образу  слуги Божого, праведника… Це, власне, саме  той образ, який змальовує людину, редуковану до мінімуму.

«Він, мов паросток із землі сухої, - пише пророк Ісая,- що не має ніякого майбуття. Прибитий, принижений, і ми його нізащо мали…» – говорить автор.

Це образ знищеної, спотвореної, здеморалізованої людяності. Та в контексті вищесказаного вимальовується ціла перспектива.

Це не просто страждання – ця особа бере на себе відповідальність за тих, хто зранені злом. Він справедливий чоловік. По тексту – «він не заслуговує того, що переживає. Він страждання приймає свідомо, щоб звільнити інших».

Це дуже потужний символ відповідальності. (Це наш перший суспільний вимір – відповідальність за тих, хто зранені війною, злом. )

Страждаючий праведник, це той, що «надламаної очеретини не доламує».

Ми з вами та надламана очеретина. Ми є ті, якими є, інших українців нема.

Отже, зцілення для людини, яку війна зранила не лише на тілі, але й глибоко в її серці, підсвідомості полягає в тім, щоб відкрити потенціал, який вона має в собі - здатність на людяність. Це потребує участі багатьох. Це не те, з чим людина може сама справитися.

З’являється другий вимір.

Людина і суспільство, що зранені війною (реальною, чи війною в собі)  завжди потребують утвердження, підсилення у венах своєї структури. Як допомогти людям відкрити в собі здатність на більше, на краще.  

Ми потребуємо іншу людину, потребуємо того, хто чує, розуміє і готовий іти поруч. Ніщо так не руйнує людину, як відчуття самотності.

Самотність – нереалізовані історії людської любові. Тому оцей другий важливий механізм об’єднання людей заради миру  – власне служіння. Служіння іншим.

У тексті Ісаї слово «слуга Господній» - це не іменник, не статус,  це ідентичність із функцією. Із дією. Із інвестуванням власного життя. Не існує статусу слуга. Існує той, хто проявляє своє ставлення до інших своїми конкретними діями.

І так, з’являється третій важливий крок в цьому алгоритмі, який я пропоную, який запропоновано нам слугою Господнім -  це пам'ять. Все, що ми  робимо, має мати ціннісні основи,  ми мусимо розуміти навіщо ми це робимо. Ніщо так не лікує рани війни, як сенс.

Я дуже добре пригадую одне із перших запитань, з яким зверталися у 2014 році до мене військові – а що відбувається? Це питання залишається до сьогодні.

…Пам'ять - це одне із імен любові. Це не просто згадувати, служити панахиди, класти квіти  - це згадування. А пам'ять - це сформувати стратегію особистісного і спільного розвитку. Для того, щоб все було не марно. Це заклик до кожного із нас. За тих, хто віддав усе, що мав, щоб мир в цій країні був дійсністю. Щоб Україна стала такою, про яку мріємо.

Це не гасла, це важливі механізми стратегії особистісного розвитку: як я маю сьогодні вимагати від себе більшого. Стратегія суспільного розвитку: а що саме будуємо і які маємо конкретні результати ?

ЩОБ НЕ БУЛО ЧОРНИХ ДІР В СЬОГОДНІ, І В МАЙБУТНЬОМУ

  • Свій шлях капеланства я розпочав 13 років тому, з академії сухопутних військ. Це був мій серйозний час  у військовому колективі, коли ще ніхто не міркував про війну.  Спільні пробіжки в 6 год ранку,  стрибки з парашутом,  марші на 60 км. І ось, 10 років згодом, тодішні курсанти стають командирами бойових підрозділів  на передовій у реальній війні. На жаль, так багатьох з них мені довелося похоронити…  Війна близько і брутально пройшлась по мені. Я знав багато світлих і прекрасних людей. Це молоді офіцери Збройних Сил України з прекрасними мріями, носії нашого майбутнього. Люди, які мали високі цілі і які абсолютно позитивно були налаштовані до життя. Їх не стало.

Це, як чорні діри в тілі нашого майбутнього. І сьогодення. Його вже нема. Ми тому - відповідальні.

Як трансформувати пам'ять в особисту відповідальність?  

Щоб добра і тепла усмішок, світла не стало менше. Щоб темрява не стала остаточною. Бути вдвічі добрішими, щирішими, світлішими.  Мріяти і втілювати мрії в дійсність. Більше посміхатися. Щоб все було не марно. За себе і того хлопця, що не повернувся з бою. Боротися, бо Господь є воїн…Воїн любові, добра і справедливості.

Лиш любов здатна зберегти людяність. Любов єдина здатна на перемогу.

Три наші завдання для миру - Відповідальність. Служіння. Пам'ять.

Наталія Козакевич,

Марта Павлишин

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

о